Мені було 14, і я мріяла співати, мріяла виступати на естраді. Про цей свій намір я розповіла батькам, на що отримала різку відповідь. Про те, що співачками стають виключно через постіль, я почула саме тоді. Пручатися не було сенсу, та я і не вміла…
В школі Лисенка у мене були репетитори. Ооо, це окрема тема.
Імен називати не буду 😉. Викладачка фортепіано закривала мене на ключ у класі і говорила шикарну (ні) фразу: «Повернуся за годину, зіграй інакше!» Як — інакше? Що не так? Що я маю поліпшити? Відповіді я не отримувала, а гроші зникали, як вода в сухому піску)))) Може, тепер у мене АНТИшкола 😜.
Викладачці теорії було років 80, і я писала надскладні диктанти. Але це було цікаво.
На вокалі я співала «Белеет парус одинокий», але, враховуючи те, що отримала на іспиті не високий бал — не вистачило драматизму )))).
Бо я ж таки вступила. Колись педагогічний коледж (а тепер університет ім. Грінченка) став моїм захопленням і любов’ю.
Батьки вважали, що найкраще для мене — це стати музичним керівником у дитсадку, що був у дворі мого дому. Чому? Чому дитсадок і я??
Я вчилася. Грала, співала, диригувала. У мене були неймовірні вчителі!!! Найкращі 🙏🏻 у світі. І тоді я знала, що НІКОЛИ не працюватиму в дитсадку чи школі.
Бо у мене був план 😎.
(далі буде — про викладачів, джаз і про план 😉)